Презентація про Українські Традиції

Презентація про Українські Традиції.rar
Закачек 3645
Средняя скорость 5782 Kb/s

Презентація про Українські Традиції

Успейте воспользоваться скидками до 70% на курсы «Инфоурок»

/>

Описание презентации по отдельным слайдам:

Презентація на тему «Традіції та обряди»

У різних народів свою спадщину і звичаї, сформовані впродовж століть або навіть тисячоліть. Звичаї — це обличчя народу, глянувши в яке ми відразу можемо дізнатися, який це народ. Звичаї — це ті не писані правила, яким люди йдуть повсякденно в своїх найменших домашніх турботах і найбільш важливої ​​суспільної діяльності. З незапам’ятних часів було трепетним ставлення до традицій. Навіть після прийняття християнства українці зберегли багато своїх народні старовинні звичаї, тільки об’єднавши їх з релігійними. І сьогодні, через тисячі років, вже непросто виявити грань, де в українських звичаях закінчується стародавня культура, а де починається християнська. Традиції та обряди

«Моя люба мово, мово українська. Скільки в тобі рідного! Скільки в тобі близького!» Ой, яка чудова – українська мова! Не загинула вона у течії віків. Мова солов’їна, мова колискова Рідного народу і моїх батьків.

Різдво Одним з основних українських звичаїв є святкування Різдва. У передріздвяний день — 6 січня — відзначається Святвечір. Основними стравами на Святий вечір є кутя — рисова або пшенична каша з медом, родзинками і маком, а також узвар — компот із сухофруктів. Всього, за звичаєм, у Свят вечір подають 12 пісних страв. А ось 7 січня, на юрба колядніків ходила з торбами для збору гостинців. Вони вибирали собі головного — Березу (або Брезая), латкового (який збирав сало й ковбаси), скарбника, хлібоношу, звіздаря (носив зорю), танцюристів, дзвонарів, скрипалів і т.д. Коляда тривала кілька ночей, поки не обходили кожен будинок у поселенні.

Люди і церковні служителі приходять до святково прибраної христильниці. Священик читає молитви на освячення води, благословляє воду хрестом через його занурення у воду при співі тропаря. Після водосвяття священик благословляє людей освяченою водою. Люди набирають її у посуд і несуть до домівок, щоб за сніданком скуштувати свяченої водички. Від найдавніших часів християнська Церква вважає освячену йорданську воду за велику святість. Її бережуть цілий рік, ласкаво називаючи «водичкою — йорданичкою». Ця вода має силу очищувати і зцілювати душу й тіло людини. Йорданською водою також скроплюють оселю, щоб оминало всяке нещастя і гарно велося в домі. 19 січня — хрещення Ісуса

Ще один популярний український звичай — тиждень Масляної. Це свято існував на Русі ще в дохристиянські часи. Звичай передбачає проводи зими і зустріч весни. Після появи християнства на Русі Масляну відзначають в останній тиждень перед Великим постом. Масляна Основні відмінності свята — це млинці і народні гуляння. У стародавній Русі млинець вважали символом сонця, так як він, подібно до сонця, теж жовтий, круглий і гарячий, і вірили, що з’їдаючи млинець, люди отримують частинку його тепла і сили.

Пасха Свято Воскресіння Господнього або Великдень святкують в перший тиждень після весняного рівнодення і повного місяця. Разом з людьми його відзначає і пробуджується природа. Сімейний обід в цей день готують особливо урочисто і прикрашають квітами. Звичай фарбувати яйця — обов’язковий атрибут свята. Також на Великдень існує звичай вітати один одного радісним вигуком «Христос воскрес!», На що відповідають — «Воістину воскрес!» Це вітання висловлює радість віруючих, аналогічну радості апостолів, які дізналися про воскресіння Христа.

Оригінальний орнамент писанок, не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту, він несе прадавні символи світорозуміння і природи, єднає з традицією минулого. Українська писанка в світі є символом нашого народу.

Особливості національного одягу. Український національний костюм — це не просто одяг. Це символ нації, це мистецтво і народне надбання. Це пам’ять наших предків, що відроджується на п’яльцях рукодільниць. Це — гордість українського народу. Це майстерність, що пережила роки. Національний одяг представляє соборну Україну; вона є таким же символом нації, як мова, віра, звичаї. Основа українського національного одягу — стиль бароко, який проявляється в перебільшеннях основних форм. Згадаймо хоча б вишиті рукави жіночої сорочки, орнамент вишивок, мережива, спеціальні декоративні тканини, плахти. Різнобарвні стрічки й нитки бус доповнюють убір, надають йому святковості. Вінок — один з основних атрибутів жіночого українського національного костюма, поряд з плахтою і червоними чобітками. Вінок — це символ непорочності, юності й чистоти, він ж також є невід’ємною частиною весільного обряду.

Різноманітною і барвистої була народний одяг Україні. Жіночий костюм складався з вишитої сорочки (сорочки) і поясного одягу — дерги, запаски, плахти, з 19 ст .- спідниці (спідниця), до якої в прохолодну погоду додавали безрукавки (корсетки, киптарі та ін)

«Хата без рушників, що родина без дітей»

«Українська пісня- це бездонна душа українського народу»

Народження дитини завжди було визначною подією в житті родини, адже за народним уявленням «хата з дітьми — базар, а без них цвинтар». Вагітну жінку не можна було лаяти та ображати. їй слід було якомога довше приховувати вагітність, щоб ніхто не знав і не врік, щоб не тяжко було родити. Аби дитина була здоровою, до першої купелі лили свячену воду. Дівчаткам додавали меду, молока та квітів, щоб були гарними, а хлопчикам — дев’ясилу, щоб росли здоровими та дужими. Новонароджену, а особливо хвору чи кволу дитину, треба було якнайшвидше охрестити. У церковному обряді хрещення на перший план виступають хрещені батьки, ролі яких надавали особливого значення. Вони шанувалися як близькі родичі і були для хрещеника другими батьками, бо мали за обов’язок опікуватися дитиною, брати участь у її вихованні, допомагати у скрутну хвилину. Хресні мали бути хрещеними та перебувати у церковному шлюбі. Після хрещення до хати сходились родичі та сусіди. Не можна було приходити з порожніми руками.

БОРЩ — одна з найпопулярніших страв. На Україні існувало три різновиди борщу. Перший, червоний, найулюбленіший, готували з капустою, буряком, морквою, петрушкою (пастернаком), пізніше — з картоплею. У святкові чи недільні дні борщ варили на м’ясній юшці (із свининою чи птицею), в будень — затовкували або засмажували салом із часником та цибулею. Для борщу звичайно заквашували червоний городній буряк і використовували як його, так і квас. Для смаку додавали сметаною. Гостроти борщу додавав червоний стручковий перець, особливо поширений на Півдні України. Борщ готували з квасолею (Середнє Подніпров’я, Полтавщина, Поділля), на Півдні додавали злегка підсмажене борошно, (затирали борщ), а на Полтавщині — галушки. На Поділлі для закваски борщу готували спеціальний квас із запарених житніх висівок — грис. На крайньому заході борщ варили дуже рідкий, лише з буряками, заправляючи засмажкою, а для кисло-солодкого смаку додавали сік свіжих вишень або яблук. У піст борщ варили без сала та м’яса, лише на олії, проте намагалися додати до овочевої юшки гриби, в’ялену, сушену або смажену рибу. Червоний борщ широко вживали не лише як повсякденну обідню страву, але й на Різдво, весілля, хрестини, поминки.

Народні традиції, звичаї і побут
Українського народу у п.п. ХІХ ст.

1. Основні риси господарського побуту
Більшість українського населення в період другої половини XIII — початку XVII ст. займалася землеробством.
Феодально-кріпосницький гніт гальмував розвиток господарства, зокрема уповільнював поліпшення землеробських знарядь праці. Дещо удосконалений зберігався плуг із залізними частинами, відомий на території України з VIII—IX ст., а також соха, рало, заступ, сапа, коса-горбуша, граблі, серп.
При молотьбі користувалися ціпом (складався з ударної частини — бича та держака-ціпильна); в деяких місцях зерна з колосся витоптували тваринами або витискували возом.Віяли зерно з допомогою лопати, решета, сита, мірки тощо; мололи на вітряних і водяних млинах, а також ручними жорнами. Для роздрібнення зерна на крупу застосовували ступу. Тканину виготовляли на ткацькому верстаті.

2.Поселення, житло
Основною складовою частиною поселення в центральних районах України було займище — дворище з кількох осель, які найчастіше належали близьким родичам. Група таких дворищ становила громаду (селище — село). Якщо частина дворищ відокремлювалась від села, таке нове поселення називалося «висілком», «присілком», іноді «кутком», «землями».
Будівельний досвід, професійні навички, художня майстерність передавалися від покоління до покоління. На типи жител, садиб в цілому, безпосередньо впливали особливості історичного й соціально-економічного становища окремих регіонів, обставини заселення, природно-географічні умови тощо. Найбільш поширеним на Україні здавен був відкритий тип садиби (розміщення забудови біля вулиці).
Найпоширенішим типом селянського житла із зрубу в лісовій та лісостеповій зонах була хата, і мазанка — в степових місцевостях. Житло бідного селянина було однокамерним, іноді хата мала одну кімнату і сіни, що служили одночасно й коморою. В таких приміщеннях іноді жило дві родини. У заможних селян, які мали хату з двох кімнат, сіни були посередині: з одного боку від них розташовувалася кімната-світлиця, з другого — менша кімната, іноді комірчина. Дах був переважно чотирисхилий, критий соломою, дранкою. Стіни й долівка змазувалися жовтою глиною, стіни зовні й зсередини білилися розчином білої глини, крейди чи вапна. Але і в цьому на всіх етапах історичного розвитку спостерігаються відмінності, зокрема, запершу стіни білились тільки зсередини в кімнаті, в бідняків же часто-густо хата була небіленою тощо. В хатах могло бути декілька вікон (у бідних селян — одне-два). Майже до XIX ст. в лісових та лісостепових районах хати найбіднішого селянства були курними (без димаря), опалювалися глинобитними печами. Але не кожен селянин мав власну хату. Так, частина халупників, комірників жили у «хлівках», «стодолах» чужих господ.
Загалом селянські хати були подібні одна до одної: приземкуваті, з низькими зовнішніми дверима й високим порогом. У сінях зберігалися внаряддя праці — лопати, граблі та ін. Упорядження хати було дуже просте: піл ,стіл, ослін, одна — дві лави, колиска, мисник із простим глиняним посудом, інколи ткацький верстат, на стінах — божниця, рушники. Освітлювалася хата найчастіше каганцем (мисочка або черепок з лоєм — баранячим жиром). Іноді стіни, піч, сволок, двері, мисник прикрашалися рослинним орнаментом, зображеннями казкових птахів, сцен побутового характеру тощо.
Українські сільські житла можна поділити на постійні (дерев’яні, кам’яні, глинобитні) й тимчасові (курені, хижі, халупи, колиби —де жили переважно пастухи, рибалки, мисливці, козацька сірома.

3.Одяг,їжа
Збереглося дуже мало даних. Але деякі вказівки літописів, фрески, малюнки, а також матеріали усної народної творчості допомагають відтворити ці елементи побуту. Серед селянського одягу найбільш поширеними були свита, сіряк, каптан, кожух, сорочка, штани (ногавиці) суконні й полотняні, а також гуні, гачі, плащі.. У гуцулів, наприклад, сердак шився з червоного або чорного сукна, прикрашався шнурками, обшивками, китицями. Селянський одяг шили з домотканого полотна (конопляного або лляного), сукна, смухів. Із чоловічих головних уборів слід назвати солом’яний бриль, сукняну та баранячу шапки. Для жіночого вбрання характерними були вишиті сорочки, поясним одягом служили плахта, запаска та фартух, на голову одягали хустку. Серед жіночих прикрас відомі намисто з коралів і янтарю, персні, хрестики, стрічки. Заміжні жінки на голову надівали очіпок, поверх якого пов’язувались наміткою. Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси, укладаючи їх навколо голови. Із взуття відомі постоли (ходаки) з шкіри, лапті (личаки) з липової кори, чоботи.
Одяг феодальної верхівки, на відміну від селянського і бідного міщанського, виготовлявся з дорогого хутра, парчі, оксамиту й атласу, шовку, гаптованої китайки, тонкого сукна та ін., прикрашався золотими й срібними бляхами, перлами та іншим коштовним камінням. Поширеними в цих верствах були соболині шуби, жупани, кунтуші з позументом і вигаптованими різнобарвними візерунками, виткані з м’якої золотистої тканини пояси, чоботи із шкіри зеленого, жовтого й червоного кольору. За словами літописця, князь Данило Галицький, наприклад, одягався в кожух з грецького оловира, обшитий золотим мереживом, носив чоботи з зеленого сап’янцю, вишиті золотом.

4. Сімейні звичаї та обряди
Звичаї та обряди українського народу доби розвинутого феодалізму простежуються особливо чітко на таких побутових явищах, як шлюб, родини, похорон, розваги.
Весіллям здавна відзначали появу нової сім’ї; весільна обрядовість, отже, виконувала соціальну функцію, вона по суті стверджувала акт вінчання. Справляли весілля у вільний від польових робіт час: від великодня до трійці — весною, від жовтня до середини листопада — восени, на м’ясниці — взимку, тобто від різдва (25 грудня) до кінця лютого. Як більшість інших обрядів, українське весілля виникло на основі давньоруського. Так, викрадення нареченої, що відбувалося за згодою дівчини, як одна з найдавніших форм одруження (згадується ще в «Повісті временних літ»), побутувало на Україні і в XVII ст. Одним із давніх обрядів було укладення угоди про шлюб, домовленість про «віно» (посаг), обряд викупу молодої, замінений пізніше договором батьків.
Основні обряди, якими супроводжувався шлюб, складалися із сватання, заручин і весілля. Зміст сватання полягав в укладенні попередньої угоди між представниками молодого — старостами й батьками молодої (траплялися також випадки, коли сватів засилала дівчина до хлопця). Після сватання, якому часто передували оглядини, відбувалися заручини з участю родичів наречених і в більш урочистій обстановці.

4. Сімейні звичаї та обряди
Існував звичай, згідно з яким при похороні вбитого оголошувалося у супроводі прокльонів та заклинань ім’я вбивці (коли воно було відоме), що мало значення громадського вироку, який засуджував винуватця на смерть (родова помста). Похоронний обряд неодруженої молоді мав свої особливості: померлих одягали у весільне вбрання, як наречених, небіжницю несли тільки хлопці, небіжчика — дівчата. Виконувалися й суто весільні обряди: в похоронному почті йшли світилки, бояри, дружки, перев’язані рушниками і хустками, несли коровай.
Кожний похорон закінчувався поминальним обідом. Церковний обряд поминання померлих також був густо оплетений звичаями давніх, язичницьких часів.

5. Народні повір’я
Народні повір’я, породжені вірою у надприродні сили та різні чудодійства, довго жили в народі, передавалися із покоління в покоління і мали великий вплив на народну психологію.
В обрядовості, віруваннях та повір’ях українців важливу роль відігравав хліб, він супроводив людину від дня народження до смерті. «В житті — хліб усьому голова», — говорили в народі. З хлібом батько запрошував на хрестини, з хлібом йшли свататися, запрошували на весілля, коровай у весільному обряді грав одну з основних ролей, хлібом мати благословляла молодих до вінця і ним зустрічала, хлібом і сіллю вітали гостей, на домовині померлого клали загорнутий в рушник хліб прощання. У перший день сівби господар клав хліб із сіллю на межі, щоб був добрий урожай. При переході до нової хати на ніч клали в ній хліб, сіль і жито. У перший день новосілля в хату вносили діжу з тістом. На Бойківщині був звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин нової хати (для забезпечення добробуту).

5. Народні повір’я
Ряд повір’їв стосувався новосілля і спорудження житла. Перед тим, як увійти в нову хату, впускали туди курку й півня або собаку і кота (щоб першою сконала та істота, яка першою переступить поріг нової хати). При будівництві житла не використовували поваленого бурею дерева (за повір’ям, буря — дія злих духів, і повалене дерево приносить лихо).
Частина народних повір’їв пов’язувалася з хатнім порогом, піччю, покуттю тощо. Так, через поріг не можна було вітатися. Піч вважалася місцем перебування домовика. Покуть — це почесне місце, і на нього садовили завжди поважну особу, гостя; в різдвяну ніч на покуті залишали кутю, вечерю.
Українська демонологія розвивалася у тісному зв’язку з демонологією сусідніх народів. Наприклад, в українському фольклорі, як і в російському, білоруському та молдавському, чорт завжди волохатий, рогатий, хвостатий, чорний, живе в кущах або руїнах будов; він часто буває об’єктом глузувань.
Українці, вірили в існування русалок. Русалками (нявками, мавками) вважалися дівчата-утоплениці, а в деяких місцевостях і ті, що померли на трійцю або не охрещеними. Мешкали вони у воді, а в певні часи збиралися на берегах річок та озер і принаджували людей, щоб залоскотати й утопити їх.

5. Народні повір’я
Існувало також чимало повір’їв про вовкулаків (людей-перевертнів), нечисту силу, мару, домовиків, водяників, відьом, перелесників, злиднів, упирів. Вірили, наприклад, що упирі виходять уночі з могил, нападають на людей, висмоктують із них кров.
Захист від ворожих сил, зокрема при лікуванні, вбачали в різних магічних діях, шептанні, заклинанні, виконавцями яких виступали чародії (чарівники й чарівниці), тобто ті, хто спілкувався з нечистою силою. Близько до чарівників і чарівниць стояли знахарі й знахарки, що разом із раціональними методами лікування вдавалися й до магічних прийомів.

Презентация для детей о традициях и обрядах украинского народа.

Просмотр содержимого документа
«Презентация “ТРАДИЦИИ И ОБЫЧАИ УКРАИНСКОГО НАРОДА»»

Выполнила Киселёва Ольга Ивановна,

Студентка группы ЗДО-3-13 ГБОУ ВО РК «КИПУ»

С давних пор жизнь украинцев сопровождали различные обряды, связанные с работой, семейным бытом, календарными праздниками. Народная обрядность служила неписаным распорядком жизни землепашцев.

Исполнение обрядов должно было обеспечить благосостояние и счастье в доме, высокий урожай и плодовитость скота. Обряды должны были уберечь семью от всяческого зла. Многие украинские обычаи и обряды были связаны с календарными праздниками .

Вечером накануне Рождества подготовка к праздничному ужину превращалась в настоящий ритуал. По представлениям украинцев, все предметы, имевшие отношение к обрядовому столу, приобретали чудодейственную силу. Поэтому, чтобы будущий урожай был богатым, на самом почетном месте под иконами хозяин дома ставил «дидуха» — ритуальный сноп ржи или пшеницы, украшенный засушенными полевыми цветами.

Обязательным атрибутом рождественских праздников было колядование. На Рождество ватаги колядующих ходили по дворам, пели колядки, желали достатка и здоровья всем членам семьи, каждому из которых полагалась отдельная величальная песня. Если в семье был маленький ребенок, долго не начинавший говорить, то такому давали напиться воды из ритуального колокольчика. А девушки, например, должны были одарить каждого колядующего яблоками и орехами .

Канун старого Нового года

По церковному календарю — это также день памяти преподобной Мелании/Маланки /

Главными атрибутами предновогоднего вечера у украинцев в начале XX века были: богатый праздничный стол, щедрование, гадания, ряженье, игры и забавы.

Обряды дня напоминают обряды Сочельника. Название «щедрый» связано с обычаем готовить богатый скоромный стол, в отличие от Святого вечера.

На Меланку в крестьянском хозяйстве совершались обряды «хозяйственной магии»: молодых лошадей и волов впервые запрягали, чтобы приучать их к работе. Кое-где в этот день ловили воробьев и бросали в огонь, а получившийся пепел добавляли к семенам, предназначенным для посева. Считалось, что таким образом можно защитить поля от птиц. На Харьковщине праздничный обход дворов начинался с утра, когда мальчики и девочки по отдельности обходили дворы с поздравлениями и благожеланиями («меланковали»). Вечером совершали аналогичный обряд («щедровали») взрослые девушки, распевая .

На Украине во время щедрования среди ряженых были Василь и Маланка

Ядром обряда являлось исполнение песни «Где коза ходит, там жито родит…» с припевом «О-го-го, коза», где в гиперболизированных образах рисуется будущий урожай («где коза рогом — там жито стогом», «где коза хвостом — там жито кустом» и т. п.). Песня сопровождалась танцем-пантомимой: вначале коза кланялась хозяевам, затем танцевала и задиралась к молодым девушкам, ласкалась к малым деткам, затем же, как правило, она «умирала», её безуспешно лечили, и лишь получив кусок сала, она «воскресала». Обряд символизировал круговорот времени и возрождение природы.

На Крещение освященной водой кропили всех членов семьи, а также дом, двор, колодец, весь домашний скот. Считалось, что освященная на Крещение вода обладает чудодейственной силой.

На протяжении недели готовили блины, вареники, пили водку, ходили в гости друг к другу. На Масленицу парни и девушки тащили колоду—в наказание за то, что не поженились осенью: к ним привязывали колоду или ленту и требовали выкуп.

На Пасху обязательно выпекали и святили пасхальные куличи, красили и разрисовывали писанки, начиняли колбасу, готовили другие кушанья для разговения. А вечером разжигали пасхальные костры — считалось, что они отпугивают нечистую силу. В праздничные дни на площади возле церкви происходили народные гулянья, продолжавшиеся три дня. В эти дни всем разрешалось звонить в церковные колокола

В начале мая девушки и молодые женщины принимали участие в особом обряде сбора целебных трав. «Зеленые праздники» (Троица) знаменовали окончание весны и начало летней поры. В эти дни дом и хозяйственные постройки обязательно украшались зелеными ветвями .

Накануне древним способом (от кресала и кремня) разводили костры. Считалось, что эти костры имеют целебную силу, через них прыгали для того, чтобы очиститься от грехов и излечиться от болезней. На Купалу много гадали «на будущее», например на венках, собирали травы, которые должны были стать оберегами от нечистой силы.

Все эти обряды в течение года украинцы сотворяли ради главного действа, апогея урожайного года – «обжинок». «Обжинки» — праздник завершения сбора урожая. Он богат не только песнопениями и играми, но и архаичными ритуалами. В прошлом в эти дни приносилось множество жертв богам и полевым духам, сегодня такой жертвой считается «спасова борода» (другие названия «перепелка», борода Волоса», «борода Ильи»). Последние несжатые колосья связывают в пучок и оставляют на поле, иногда пригибая его к земле.


Статьи по теме